Страницы

вторник, 1 октября 2019 г.

Студенти-іноземці про туристичні умови в Миколаєві

Нещодавно Чорноморський національний університет імені Петра Могили став приймати до своїх лав іноземних студентів. Тож розповідаючи вам про архітектурні та історичні пам’ятки, цікаві місця для відвідування тощо, було цікаво почути думку, як то кажуть, «зі сторони».  Розпитали закордонних друзів про туристичні умови в Миколаєві. А Вам цікаво, що думають туристи  і які недоліки знаходять, протягом перебування у нашому рідному місті? Тож дивіться відео…


http://www.solnik.com.ua/archives/2152

Прибуваючи на станцію М


Вокзал — це обличчя міста. Тому, розповідаючи про туристичні умови, неможливо не згадати про це місце. Перше, що бачать туристи, прибуваючи до Миколаєва, — це саме залізничний вокзал. Пропоную ж поглибитись у цю тему.
Раніше функцію пасажирського вокзалу виконував теперішній вокзал станції «Миколаїв-Вантажний» (або як його називають місцеві «Старий залізничний вокзал»). Старовинна будівля, збудована в класичному стилі, сьогодні є однією з пам’яток міста. Знаходиться вона в самому кінці вулиці Пушкінської. Вперше потяг відправився звідси у 1873 році. Окрім пасажирських перевезень, залізничний зв’язок мав слугувати для  перевезення хліба, кам’яного вугілля, руд тощо.
У 1907 році Харківсько-Миколаївська залізниця об’єдналась разом із Курсько-Харківсько-Севастопольською і отримала назву Південна залізниця. Прогресивний розвиток станції відбувався у період з 1908 року і до воєнних часів, протягом яких вона зазнала чималих руйнацій.
фото будівлі «старого» залізничного вокзалу (нині Миколаїв-Вантажний)
На початку 50-х років неподалік від старого приміщення вокзалу збудували нове. А трохи пізніше навпроти збудували житловий будинок, якому було приділено чимало уваги, щоб зробити його якомога ліпшим. Адже він був першим, що впадало у очі приїжджих до міста гостей, і формував перше враження про Миколаїв. Колись саме ця будівля була еталоном і прикладом житлової архітектури міста. Взагалі біографія вокзалу дуже насичена, тож не будемо переказувати багато фактів з Вікіпедії та перейдемо до головного.
У першій половині 80-х з’явився другий пасажирський вокзал, будівля якого була збудована в характерному для радянщини стилі. І спочатку місцева влада поділила пасажирські рейси: на старий прибували і відправлялись потяги із кінцевою або початковою точкою в Миколаєві, а на новий всі інші. А сьогодні від старого вокзалу майже нічого не залишилось,окрім будівлі, яка також знаходить в не найкращому вигляді. Основними користувачами вантажної станції сьогодні є миколаївський річний і морський порти та аграрна компанія «НіБуЛон». А серед пасажирських тут інколи можна зустріти приміські рейси.
Площа перед входом на старий вокзал перетворилась на ринок, будівля руйнується. Новий вокзал помирає на очах містян. А що залишилось пасажирам, і які пейзажі тепер спостерігають вони приїжджаючи до міста? Питання риторичне.
будівля сучасного пасажирського вокзалу (Миколаїв-Пасажирський)
Про який туризм можна казати, коли головне місце для приїжджих перебуває в такому… хммм… поганому стані? Чесно кажучи, вокзал – це перше, про що має подумати влада перш, ніж реконструювати площі, будувати велодоріжки тощо (відсилка до обіцянок). Він має притягувати туристів, а не навпаки, як у випадку Миколаєва. Тож сподіваємось на краще та віримо у світле майбутнє.

Кіммерійці в місті


Чимало хто чув про давньогрецьке поселення Ольвія, що знаходиться неподалік від Миколаєва біля села Парутино, і хоча б раз відвідував його. Проте це не єдина антична реліквія на території нашої області. Зокрема, в історичній частині міста археологом Феодосієм Камінським у 1927 році було відкрито кіммерійське поселення, яке на 500 років старше за Ольвію та єдине на чорноморському березі містечко-порт, що належало до часів знаменитої і легендарної Трої.
Мова йде про поселення Дикий Сад XIII-X ст. до н.е. Миколаївці прозвали його так через те, що раніше тут був розташований сад (закладений адміралом Грейгом), де росла велика кількість диких дерев. Містечко, що належить до Білозерської культури періоду древньої бронзи, було збудоване неподалік від місця, де Інгул впадає в Південний Буг (біля сучасного Інгульського мосту).

Площа дослідженої частини старовинного міста становить півтора гектара, проте археологи припускають, що воно було набагато більшим і насправді його територія займала приблизно п’ять-шість гектарів. На жаль, перевірити це в найближчий час та й, напевно, взагалі  не вийде, адже район навколо розкопок забудований житловими будинками. А ось на території видимої частини Дикого Саду 1 вересня 2018 року відкрили пам’ятник археології просто неба.

Однією з перших і найбільш яскравих знахідок на території поселення став великий бронзовий клепаний котел (1927 рік), а у 2008 році дослідники виявили ще одну значущу колекцію, яка складалась з 13 бронзових кельтів для обробки дерева, наконечника для дротика і ножа-пили. Протягом декількох десятків років було розкопано залишки житлових приміщень, господарських і ритуальних споруд, ремісничих майстерень (гончарне, косторізне і ливарне виробництво), два оборонних рови та кам’яний фундамент перекидного моста. Археологи також знайшли чимало предметів із бронзи, кісток, каменів, керамічного посуду тощо. Найцікавіші з них представлені в експозиції Миколаївського обласного краєзнавчого музею.
Юрій Гребєнніков – один з дослідників «Дикого Саду» – вважав, що саме наш Дикий Сад був згаданий в поемі Гомера «Одіссея», як місто кіммерійських людей. Правда це чи ні, нам доводиться лише здогадуватися. А ось схожість культури, архітектури, хронології з головним героєм його «Іліади» величною Троєю ми все-таки прогледіти можемо. Обидва міста були збудовані за ідентичним планом: цитадель – передмістя – посад. Схожі вони і за світоглядами. На знахідках з Трої і Дикого Саду не було виявлено жодного графіті, що дає змогу називати їх пам’ятками дописемних часів.

Миколаївці дарма недооцінюють значимість такого архітектурного скарбу на території свого міста. Адже поселення Дикий Сад є одним з найстаріших поселень України і за належних умов могло б стати дійсно туристичною знахідкою на південноукраїнських землях. Чому я кажу за належних умов? Тому що хоча й пам’ятник археології тут нещодавно відкрили, але при ньому немає власного музею, який одразу ж на місці могли б відвідувати туристи, він все ще недостатньо облаштований для того, щоб приймати гостей. У цьому місці ніхто не розповідає про його історичну цінність, і якщо ти не знаєш передісторії, то прийшовши на місце розкопок без екскурсовода і групи, ти бачиш лише розкопки, ніякого змісту.

http://www.solnik.com.ua/archives/2079

пятница, 31 мая 2019 г.

Далеко на карті, але завжди у серці

У Миколаєві нараховують близько ста тридцяти різних національностей. Кожна така спільнота любить і поважає традиції та культуру своєї етнічної батьківщини. Активною діяльністю, збереженням народних звичаїв та святкуванням національних свят славиться болгарська громада, яка знаходиться у мікрорайоні Тернівка, де вже два століття проживає чимала кількість етнічних болгар.
Не винятком став і День слов’янської писемності й культури, що є одним з найголовніших свят у Болгарії. Відзначають його 24 травня. І цього року делегація Миколаївського болгарського товариства ім. Івана Вазова відсвяткувала цей день у місті Варна разом зі своїми болгарськими колегами. Програма візиту складалась з чотирьох днів, протягом яких делегація  зустрілась із посадовцями мерії та особисто з управителем області, які дуже зацікавились поглибленням співпраці з нашим регіоном.

Миколаївці дали концерт у центрі міста, виконували автентичні болгарські пісні, які співали болгарські пращури, що приїхали в миколаївський край понад двісті років тому. Зустрічали делегацію у найбільшій школі Варни «Добри Чинтулов». А 24 травня була унікальна можливість взяти участь у ході з нагоди Дня слов’янської писемності та культури.


До складу делегації ввійшли начальник управління культури, національностей та релігій Миколаївської облдержадміністрації Михайло Димитров, начальник відділу УДМС України в Миколаївській області Ірина Костюкова, голова КДК адвокатури Миколаївської області Юрій Сторчеус, член Ради адвокатів Миколаївської області Сергій Сторчак, голова болгарськго товариства ім. Івана Вазова Олександр Атанасов, заступник голови  Володимир Гамза,   народний колектив «Зорецвіт» на чолі з керівником Надією Жадик і директором Миколаївського коледжу культури і мистецтв Сергієм Мициком, колектив «Ізворче» – керівник Ірина Зайченко, директор Інституту філології ЧНУ ім. Петра Могили Олександр Пронкевич з викладачами болгарської мови Ольгою Колот і Оксаною Харчук, викладачі загальноосвітньої школи І-ІІІ ступенів № 16 разом з директором Тетяною Варвянською.
У школі гостей вітали піснями, танцями і короваями. Школярі та вчителі дуже тепло зустріли своїх колег з України. Директор представив навчальну програму, розповів про школу та її досягнення. У кінці зустрічі представники делегації вручили школі символічні подарунки: ляльки в традиційних українських костюмах та солодощі.
У переддень свята колективи «Зорецвіт» і «Ізворче» разом з Хором варненських учителів «АРС МУЗИКА» записали пісні болгарською та українською мовами на студії радіо «Варна». А на самому святкуванні представники миколаївської Болгарської недільної школи ім. Івана Вазова пройшлись на параді разом з іншими навчальними закладами Болгарії. І навіть дощова погода не змогла зіпсувати той неперевершений настрій і емоції, що панували у того дня.

Такі візити, обміни досвідом допомагають більше зрозуміти культуру інших народів, перейняти щось нове для себе, завести знайомства. Саме тому діяльність болгарської спільноти у Миколаєві не лише просуває болгарські національні традиції, а й показує Україну як мультинаціональну країну, яка шанує традиції інших культур і народів.
Дуже важливо, що навіть попри сотні кілометрів представники громади не втрачають зв’язок зі своєю етнічною батьківщиною та налагоджують дружні відносини між Україною та Болгарією. І також важливо мати таких небайдужих людей, як народний депутат Олександр Жолобецький, який став спонсором цієї подорожі, та організатор поїздки – директорка Болгарської недільної школи ім. Івана Вазова, старший викладач ЧНУ ім. Петра Могили Ольга Колот, які завжди готові допомогти цим зустрічам відбутись.
Фото і текст: Юлія Зоря

Район підвищеного комфорту

Сухий Фонтан — мікрорайон з особливою загадковою історію. Він відрізняється від інших районів міста та має власний колорит. Тут вирує дух затишного Миколаєва. І це не дивно, адже розкинувся він прямо на березі Південного Бугу, неподалік від Варварівського мосту. Це одна з перших локацій, що повинні бути записані в маршруті будь-якого туриста, який завітав до міста корабелів. Саме в цьому районі розташовані всім відомий Яхт-клуб, 8 Причал, Центральний стадіон, комфортні зелені сквери тощо.
Цей мікрорайон привертає цікавість вже своєю назвою. Багато, хто запитує: «На честь чого він був названий?» Чимало легенд вирує навколо відповіді на це питання. Хтось каже, що він був названий так через каскад з фонтанів, який розташований у цій місцевості та довгий час стояв «сухим». Деякі розповідають, що його назвали так через те, що до приїзду Катерини ІІ планували відкрити фонтан, але не встигли, і тому він так і залишився «сухим». Але все це лише легенди від місцевих жителів. Насправді ж Сухий Фонтан був названий на честь третього Спаського джерела, що знаходився в районі сучасного Варварівського мосту.
Для жителів міста Спаське урочище від самого заснування і до початку ХХ століття було єдиним джерелом чистої питної води. Цей потужний потік, що знаходився на вершині Спаської балки називали фонтаном, або водометом. Але після вирубки Спаського урочища та тектонічних змін у ґрунті, що виникли внаслідок землетрусів, усі три фонтани урочища вичерпалися.
Сухий Фонтан ніколи не залишався без уваги. У 1784 році ця місцевість належала санкт-петербурзькому купцеві Францу Фабе і звалася Фаберовою дачею. Але згодом її вподобав князь Потьомкін. Тут, до речі, і був розташований Потомкінський палац, який у 1919 році спалили п’яні анархісти. На початку ХIХ століття головний командир Чорноморського флоту і портів маркіз Іван Іванович де Траверсе заборонив роздавати під забудову адміралтейські землі в Спаському урочищі і наказав розбити на цьому місці парк. Продовжив цю справу і губернатор Олексій Самуїлович Грейг. Завдяки їм цей район і досі радує око зеленими насадженнями.
Містяни активно почали заселяти мікрорайон після Другої світової війни. Проте не зважаючи на це, він все одно відрізняється від всіх інших збудованих у місті своєю затишністю та архітектурою. Житлові будинки, що переплітаються з парками, красиві фасади будівель, характерні для цього району дворики. Тут усе ніби зроблено для того, щоб жителям було комфортно знаходитись у своїй місцевості. Ця атмосфера змушує постійно повертатись сюди.
Приваблює Сухий Фонтан і тим, що тут можна відвідати такі історичні місця як, наприклад, Яхт-клуб, який був заснований у 1887 році і є одним з найстаріших в Російській імперії. На його території можна помилуватися будинком в стилі італійського ренесансу, що був споруджений 1904 році архітектором Леопольдом Роде. Нині ця будівля є міською пам’яткою і цікавим місцем для туристів. А в теплу пору року тут можна навіть спостерігати за змаганнями з вітрильного спорту.
Одним з найулюбленіших місць для прогулянок миколаївців є 8 Причал – набережна, що прилягає до річвокзалу. Вона була відреставрована у 2018 році. Ремонт самої будівлі поки що триває. Окрім прекрасного виду на Південний Буг, що відкривається з будь-якої точки, тут можна побачити скульптуру «Хлопчик-рибалка», або як його називають в народі «Хлопчик з бичками». Також відпочивальники можуть подивитися на пришвартоване до набережної судно «Синевир» та зробити прекрасне фото на його фоні.
Цей мікрорайон переповнений чудовими локаціями для відвідування. Тут ви можете відпочити від міського трафіку та гарно провести час з близькими або друзями. Комфортні зони для містян, спортивні майданчики, берег Південного Бугу, яхти – на Сухому Фонтані все облаштовано для жителів, навіть попри чималу кількість напівзруйнованих споруд та елементів. Тому, коли вас запитуватимуть, що можна відвідати у Миколаєві, сміливо називайте цей район.

                                                                                                                Юлія Зоря

Тур храмами міста

Звісно, Миколаїв не може похизуватись такою кількістю храмів та соборів, як то Львів чи Київ. Але є і у нас такі релігійні місця, які можуть зацікавити туристів та навіть місцевих жителів (якщо вони ніколи не відвідували їх та не знають їхньої історії).
Храми в місті почали будувати одразу після його заснування. Ініціаторами були політичні діячі, купці, архітектори та місцеві жителі. До наших часів зберіглася лише частина від тих, що функціонували в старому Миколаєві. Деякі були зруйновані під час війн, інші протягом утисків з боку радянської влади — церкви віддавали під різні клуби, школи, музеї тощо. Після здобуття незалежності, більшість цих храмів була відновлена та повернена до первинного призначення.
Тож пропонуємо вам п‘ять, на нашу думку, найцікавіших та найстаріших релігійних пам‘яток у Миколаєві:
Римсько-католицький костел Святого Йосипа
Це одна з найпопулярніших інста-локацій та місць для фотосесій місцевих жителів. Будівництво цього храму почалось в 1891 і продовжувалось до 1896 року. Костел був зведений за проектом російського архітектора Владислава Домбровського в еклектичному стилі (з характерними елементами неороманських і неоготичних будівель). Взагалі католицька громада утворилася в Миколаєві ще з 1792 року. У 1794 р їй передали один з державних будинків, який знаходився на місці двору нинішнього костелу,  для розташування католицької церкви. А в 1796 році цю будівлю перебудували в перший католицький храм Святого Йосифа.
Після революції костел переживав не найлегші часи – гоніння, репресії проти католиків. Протягом Другої світової війни німці відкрили храм для богослужінь, але потім перетворили його на бійню для худоби. Під час радянських часів церква також не слугувала за призначенням. Загалом за весь час її існування тут було розташовано: краєзнавчий музей (1936 р.), клуб військово-будівельної організації (1949 р.), будинок культури (1956 р.) тощо. Лише після 1991 року храм знову було повернено місцевій католицькій громаді.
Однією з особливостей цього місця також є і те, що на католицькі свята (рідше в інші дні) тут можна почути концерти органної музики. Також біля храму розташовано декілька кам’яних баб.
Адреса: вул. Декабристів, 32.
Собор Різдва Пресвятої Богородиці
У 1800 році на кошти купців та міщан (за що і отримала назву в народі як «Старокупецька») була зведена кам’яна однопрестольна церква в ім’я Різдва Пресвятої Богородиці. Через стрімкий ріст населення міста та православних громадян, зокрема в 1828, храм довелось розширювати.
Колони храму були позолочені. У ньому зберігалось чимало старовинних ікон. У 1846 році придбали дзвін вагою більше восьми тон, а в 1879 добудували дзвіницю, де окрім головного дзвона встановили ще шість менших.
У 1922 році протягом вилучення майна для пожертвувань у фонд допомоги голодуючим, громада собору здала 172 кілограми срібла. Пізніше з дзвінниці зняли всі дзони, купол над головним алтарем.
1936 році церкву закрили. Тут у цьому ж році діяв кінотеатр, а у 1946 році розміщувався гарнізонний будинок офіцерів. І знову ж таки, лише після 1991 року вірянам повернули будівлю собору Різдва Богородиці.
Адреса: вул. Лягіна, 10.
Немецкая Евангелическо-лютеранская церковь Христа Спасителя
За затвердженим Миколою І проектом англійського архітектора Чарльза Акройда в Миколаєві в 1849 році почалось будівництво Лютеранської кірхи, а в 1852 році її освятили. Під час закладання фундаменту в його північно-західному куті було закладено заставний камінь, під яким у капсулі були покладені книга Нового Завіту, Короткий Катехізис Лютера, Аугсбурзьке віросповідання, а також пластина з іменами імператора Миколи, адмірала Лазарева, членів будівельної комісії та архітектора.
Будівля храму виконана в стилі неоготики, чим і привертає увагу перехожих. За планом вона мала прямокутну форму та притвор, що дещо виступав. Двері і вікна стрілчатої форми.
В 1931 році кірха була закрита, у ній розмістили спортивний клуб товариства «Динамо». У післявоєнні часи тут діяв спортклуб заводу імені 61 Комунара.
Сьогодні церква належить лютеранській громаді міста і відкрита для відвідувань.
Адреса: вул. Адміральська, 12.
Кафедральний собор Касперівської ікони Божої Матері
Почалося будівництво храму у 1904 році, а в 1916 його двері відкрились для парафіян. Архітектурний проект належить Федору Еппінгеру. Керував будівництвом міський архітектор Євген Штукенберг. Церква названа на честь ікони Божої Матері Касперівської, яка протягом 1853-1918 р.р. щорічно аж на місяць прибувала до Миколаєва.
Будівля храму довжиною близько 45 метрів та шириною 23 метри розташована по лінії захід-схід (згідно з православними традиціями). Оздоблення храму виконано в стилі давньоруської архітектури XVI-XVII століть. Зал церкви був розрахований на 1200-1500 осіб.
На початку ХХ століття собор, як і більшість інших, зазнав втрат протягом акції вилучення цінностей для допомоги голодуючим. В 1930 році з дзвінниці були зняті дзвони. А в ході антирелігійної кампанії 1934 року приміщення церкви було передано в розпорядження Миколаївської міської ради, яка в свою чергу розташувала тут клуб суднобудівного заводу ім. 61 Комунара. У зв’язку з цим було знищено верхівку дзвінниці та купола, які нагадували про первинне призначення будівлі.
З 1992 року храм належить до УПЦ Київського Патріархату. Церкву почали реставрувати і до 2010 року зовнішній вигляд будівлі було відновлено.
Кафедральний собор Касперівської ікони Божої Матері – перлина Миколаєва, один з найгарніших храмів міста. Тож це місце обов’язково повинен відвідати кожен турист.
Адреса: вул. Садова, 12.
Стара синагога
Євреї в Миколаєві становили чималу частину. Тож в 1819 році почалось будівництво найстарішої іудейської культової споруди в місті. А в 1822 році вона була освячена і відкрита для відвідувачів. Синагога отримала назву «стара» після будівництва в другій половині ХХ століття Хоральної синагоги (шикарна споруда, яка знаходилась на сучасній вулиці Фалєєвській і , на жаль, не збереглася до наших днів – була знищена протягом німецької окупації в 1944 році).
Коли до правління прийшла радянська влада, приміщення храму перейшло у державну власність, а єврейська громада орендувала його. У 1922 році для фонду з синагоги було вилучено 18 фунтів срібла. В 1935 році Президіум Миколаївської ради вирішив закрити синагогу. Після її закриття в цьому приміщенні розміщувався робітничий клуб, в після воєнні часи – Будинок піонерів, а потім аж до середини 90-х років тут діяв міський клуб медичних працівників. Нині споруда перебуває на балансі єврейської громади.
І хоча сьогодні будівля старої синагоги знаходиться в занедбаному і напівзруйнованому стані, вона заслуговує на увагу, бо є однією з найстаріших в Миколаєві, що дожили до наших часів.
Адреса: вул. Шнеєрсона, 13.
Храми завжди захоплюють своєю величністю, атмосферою та архітектурою. Вони користуються популярністю серед туристів. Згадаймо тури містами, які майже завжди містять відвідування релігійних закладів. Тому і в Миколаєві не можна без цього обійтись. Адже історія наших храмів теж є цікавою і тісно переплітається з історією самого міста.
Юлія Зоря

Реставрація чи руйнація?

Миколаїв часто називають містом застиглим у минулому. І це не дивно. Якщо подивитись на стан архітектури та міста загалом, то цілком легко зробити такі висновки. Зовнішній вигляд також є чималим фактором, що впливає на розвиток туризму.  Немісцеві просто не хочуть приїжджати до міста, яке знаходиться в такому занедбаному стані. А туристи – це гроші, до речі. Але місцева влада вважає, що культура і туризм – це справи другорядні, виділяє кошти на щось інше та відкладає це питання «на потім». У 2018 році з міського бюджету на реставрацію історичних будівель було виділено 0 грн.
Зокрема, представники будівельної галузі Миколаєва однією з головних перепон на шляху розвитку місцевої економіки вважають саме стан архітектури в місті. Це обговорювалось ще восени 2016 року на Третій галузевій зустрічі підприємців і керівників підприємств будівельної сфери, яка проходила під головуванням заступника міського голови Юрія Степанця у виконкомі Миколаївської міської ради.
Скарги щодо жахливого стану архітектури та заклики до реставрації історичної частини міста активно обговорюються вже років п’ять, проте за весь цей час в місті майже нічого не змінилось. Чимало розслідувань було проведено з цієї теми, але до 2019 року ситуація так і не зрушила з місця. Так, наприклад, якщо відкрити «Перегляд вулиць» в Google Maps, де зйомки міста для сервісу проводились у 2014-2015 р.р., то великої різниці з сьогоднішнім днем ви не помітите.



На деякі проекти гроші все-таки виділялись, проте результатів це майже не принесло. В мерії пояснюють, що однією з суттєвих перешкод є збільшення цін протягом часу від підготовки проектів до їх втілення у життя.
Будинок офіцерів флоту – одна з головних пам’яток міста. Проекти щодо його реставрації розробляють ще з 2009 року, але ніяких зрушень з того часу не було. В управлінні з питань культури і охорони культурної спадщини труднощі з ремонтом будівлі пояснюють тим, що коли БОФ передавали від Міністерства оборони в міську комунальну власність, не завершили передачу землі. А тепер у зв’язку з ситуацією в країні відібрати щось у Міноборони справа не з легких.
Водонапірна вежа також чекає на кращі часи. Спасінням для неї поки що є лише небайдужі волонтери, які самотужки намагаються привести до ладу пам’ятку інженерії. Окрім цього, в Миколаєві на сьогодні близько 370 історичних будівель (за списком 1995 року – понад 570 об’єктів), що мають статус об’єкта культурної спадщини місцевого чи національного значення. Переважна кількість з них потребує ремонту.
Проаналізувавши коментарі під фотографіями архітектурних пам’яток у соціальних мережах, ми дізнались, що проблема стану історичних будівель дуже хвилює і місцевих жителів. Можливо, якщо б косметичний стан міста був кращим, то миколаївці більш любили маленьку батьківщину та захоплювались нею.
Не можна сказати, що для поліпшення зовнішнього вигляду Миколаєва взагалі нічого не робиться. Так, на щось коли пощастить кошти і виділяються, ніби навіть ремонтується, але все з такою швидкістю черепахи, що поки відновлюють одне – занедбуються інші. Тож місцевій владі варто більше приділяти уваги іншому, а не по три роки вихвалятися зробленим одним.
Наприкінці 2018 року «Агенцією розвитку Миколаєва» було представлено масштабний проект реставрації історичних будівель міста. В рамках цієї програми планується вже в 2019 році почати оновлювати кілька приміщень, які знаходяться в центрі міста. Директор «АРМ » Віталій Воронов зазначав, що: «Відкладати у дальню шухляду не можна. Потрібно з завтрашнього дня приступати до невеликих пілотних проектів..» Так, справді, починати вже потрібно, адже ремонту потребують понад 70 будівель, а у планах поступова реставрація, тобто 1-2 пам’ятки на рік. Тож скільки доведеться чекати, щоб оновити їх всі?
Деякі будівлі перебувають на балансі міста, проте більшість з них знаходяться у власності приватних осіб. У такій ситуації, аби реставрація все-таки відбулась, обидві сторони і міська влада і власники повинні домовлятись про співпрацю. На конференції було представлено схему 70/30, тобто більшу частину витрат на ремонт за пропозицією «Агенції розвитку Миколаєва» повинна взяти на себе влада. Зокрема, наголошують на тому, що більше уваги треба приділяти дверям і вікнам, бо вони «у час соцмереж» слугують, так званими, фотозонами. Приклад такого фото на своїй сторінці у Facebook нещодавно виклала менеджер проектів «АРМ» Анна Ганжул з питанням: «Чи готові жителі та власники бізнесу брати участь у програмах реставрації елементів фасаду за умови 70/30?»
До речі, у Миколаєві вже були здійснені деякі вдалі проекти реставрації за рахунок приватних осіб, а саме будівля готелю «Олександрівський» (вул. Нікольська, 25), «Будинок з Атлантами» (вул. Пушкінська, 35), будівля кафе «Polichano» (просп. Центральний, 70), Будинок Бредихіна (вул. Нікольська, 1) тощо. Були і невдалі досвіди, коли старовинні двері замінювали на дешеву позбавлену смаку пародію або вставляли звичайні металопластикові вікна (це, до речі, одна з головних проблем, що псує зовнішній вигляд архітектури). Тож якщо ви плануєте ремонтувати будівлю, за можливості, зверніться по допомогу до експертів, які підкажуть як зробити краще.
На мою думку, можна нескінченно з’ясовувати хто правий, а хто винен. Можна перекидати обов’язки один з одного ще невідомо скільки років, та стан пам’яток, на жаль, від цього не покращиться. Якщо ви живете в старому маєтку, дізнайтесь про способи реставрації, можливо за вашим будинком закріплена якась програма реставрації. Треба брати за приклад досвід Львова, Одеси, Чернівців, які постійно виділяють кошти та переймаються станом рідного міста. Згруповувати сили та можливості і разом робити це місто кращим.
Юлія Зоря

суббота, 11 мая 2019 г.

Інтерв’ю з екскурсоводом Тетяною Губською (відео)

Захоплюєтесь красою Львова, Києва, Одеси та інших міст, а скільки разів ви ходили на екскурсії рідним містом? Чи звертаєте увагу, гуляючи історичним центром, на старовинні будівлі Миколаєва?
Дуже часто можна почути про те, що наше місто нецікаве і давно забуте. Але нині є чимало краєзнавців, які з радістю готові поділитися з нами розповідями, про те, яким було життя в місті М ще до нашого народження та чому ми повинні пишатись ним.
Які факти потрібно знати про Миколаїв його мешканцям і що можна почути цікавого протягом екскурсій, ми дізнались у старшого наукового співробітника Миколаївського обласного краєзнавчого музею, екскурсовода Тетяни Губської. Особисто мені після цієї розмови захотілось відвідати одразу всі маршрути та дізнатися ще більше фактів з історії міста. Адже коли слухаєш людей, які настільки сильно люблять  та поважають свою малу Батьківщину, то немов перехоплюєш весь цей запал і всі ті почуття.
Протягом бесіди торкнулися теми відомих постатей, археології , архітектури та навіть катакомб (зокрема, чому, маючи такі унікальні об’єкти, ми практично не маємо доступу до них). Дізнались, як часто молодь відвідує музей та що дивує немісцевих протягом екскурсій нашим містом. Отже, не буду переказувати вам усе – дивіться самі)


воскресенье, 7 апреля 2019 г.

Гідропатична пам’ятка ХХ століття

Люди часто виїжджають за межі міста на місцеві курорти, щоб оздоровитись, прийняти грязьові ванни тощо. Проте, чи знали ви, для того, щоб робити такі процедури не обов‘язково покидати Миколаїв. Водолікарня доктора Кьонігсберга — не тільки унікальний фізіотерапевтичний заклад України, а й також прекрасна пам‘ятка архітектури про яку повинен знати кожен містянин.
За таку перлину в Центральному районі міста ми маємо бути вдячні лікарю-невропатологу Михайлу Григоровичу Кьонігсбергу, який на початку ХХ століття відкрив один із кращих в Україні гідропатичних закладів. Він народився в Миколаєві в 1865 році, навчався в Миколаївській гімназії, згодом вступив до Харківського університету. Після здобуття в 1989 році освіти працював у Парижі у французького лікаря-психіатра, вчителя Зігмунда Фрейда, спеціаліста з неврологічних хвороб Жана-Мартена Шарко. А також в парижі в Інституті Пастера та в Берліні.
У 1901 році на кошти батька Кьонігсберг відкриває власний лікувальний заклад, облаштувавши його сучасним імпортним обладнанням. Він був побудований за проектом одеського інженера І. Рейхенберга під наглядом миколаївського міського архітектора Е. Штукенберга. Водою зі Спаського джерела лікарню запезпечував колодязь завглибшки 47 метрів, що був виритий у дворі.
Використовували в закладі такі прилади й обладнання, як душ “Шарко” (названий на честь вчителя Кьонігсберга), спіральний душ, “римська лазня”, мраморний басейн завдовжки 2 м 13 см,  фаянсові напівванни для масажу та обливання, сидячі ванни тощо. Доктор Кьонігсберг використовував у медичних цілях води Південного Бугу та лікувальні грязі чорноморських лиманів. Коштували процедури від 50 копійок до 1 рубля. На той час далеко не кожен міг дозволити собі таку розкіш. Лікарня на початку свого існування була спроможна обслуговувати 50 пацієнтів на день. Працювала вона цілий рік, крім великих свят.
Значних втрат водолікарня зазнала протягом Першої світової війни. А в 1927 році після шести років відновлення за допомоги Червоного Хреста вона була відкрита як «Фізіотерапевтична лікарня ім. Жовтневої революції». Під час Великої Вітчизняної війни тут було розміщено військовий госпіталь, стайню і склади для фуражу. За період окупації заклад було майже повністю зруйновано, а технічне обладнання, апаратура, меблі – знищені фашистами.
Після відступу німецьких військ відновлювати лікарню було дуже важко. За допомоги Миколаївського енергетичного комбінату та інших підприємств України двері лікарні були відчинені вже навесні 1944 року. У 1946 році на її базі був заснований стаціонар-санаторій для лікування інвалідів, демобілізованих, а також людей, для яких виїзд на оздоровлення за межі області був неможливим. Протягом 1960-70-х років обласна фізіотерапевтична лікарня – це поєднання спеціалізованого лікувального закладу і стаціонарного відділення обсягом на 50 місць. У 80-х роках якість та ефективність роботи закладу значно зросла.
Нині це Обласна лікарня відновлювального лікування з великою кількістю оздоровчих процедур.  Крім цього, тут працює стаціонар на 78 місць, а також денний стаціонар, де можуть лікуватись пацієнти у відділеннях кардіології, неврології та цереброваскулярної патології.
Коли дивишся на такі заклади – відчуваєш дух старого потужного Миколаєва. Ти уявляєш, як Рейхенберг креслив проект Водолікарні, як тут лікував пацієнтів доктор Кьонігсберг, а її коридорами ходили місцеві аристократи. Саме в таких будівлях відображається вся краса рідного міста. Але на жаль, в нашій країні не всі вони доживають до сьогодення у належному стані, щоб передати всю ту атмосферу.
Юлія Зоря

«неЕйфелева» вежа Миколаєва

І за Миколаєвом є першість
Колись, я так само, як і тисячі миколаївців, проїжджала проспектом Центральним, в сторону Центрального ринку, і не помічала металеву конструкцію, що розташована праворуч дороги, на вулиці Рюміна. Років 20 мені і діла не було до тієї купи заліза, яка іржавіє, і цим псує вид і так не дуже доглянутого міста. Аж допоки не натрапила на цікавий факт, що повністю перевернув мій світогляд.
Виявилось, ось ця, невідома тоді для мене, конструкція – це Шуховська водонапірна вежа. І найбільше мене вразило те, що вона є першою в світі гіперболоїдною конструкцією, що була встановлена і використана в системі міського водопостачання. Так, уявляєте, перша в світі, і в Миколаєві!
Мене зацікавила ця інженерна знахідка, і тоді я почала шукати більше інформації про вежу. Знайшла чимало статей, матеріалів про неї в бібліотеці, і заразом натрапила на прекрасну жінку, яка там працює. Вона мені розповіла про те, що зараз є багато волонтерів, які переймаються долею вежі, намагаються підтримувати її в належному стані та навіть мають свій сайт і сторінку на Facebook. Саме завдяки їм про вежу знову заговорили і нині можна відвідати екскурсію, де вам детально розкажуть про це чудо інженерії.
Трохи з історії
Побудована у 1907 році за проектом Володимира Шухова вежа за час свого існування пережила справді чимало. Зокрема, революційні події та фашистську окупацію, під час якої була підірвана ворогами, а після закінчення війни відновлена.
Через своє географічне розташування Миколаїв завжди мав проблеми з постачанням води. В 1904 році у зв’язку з розвитком індустрії міста, постало питання про побудову водопроводу, ключовим об’єктом якого мала стати водонапірна вежа. Це повинно було   забезпечити регулярне водопостачання. Для того, щоб побудувати вежу, був проведений конкурс на найкраще її проектування.
Серед великої кількості претендентів переміг проект Володимира Шухова. Побудова запропонованої ним конструкції виявилась найвигіднішою.  Його кошторисна вартість становила близько 25 000 рублів, на відміну від проекту Віктора Вебера, що був запропонований початково і коштував 146 235 рублів. Характерними особливостями вежі Шухова було також те, що важила вона в 12 разів менше за інші та її вага була меншою від ваги води, яку вона була спроможна вмістити.
Для того, щоб ще більш здешевити вартість проекту, вирішили розташувати об’єкт неподалік від міських колодязів на вулиці Кур’єрській (нині – Рюміна), таким чином скоротивши довжину магістральних напірних труб між ними та вежею.
На замітку
До речі, окрім елегантного зовнішнього вигляду, вежа також має виклану з черепашнику підземну галерею. Вона була реконструйована і очищена від сміття волонтерами та працівниками «Водоканалу» в 2013 році. За словами миколаївського краєзнавця Андрія Шинкаренка, там навіть зберігся перший лічильник, що рахував обсяг води відрами.
Знаєте, а наша вежа могла б стати одним з туристичних місць нашого міста, якщо її привести у належний вигляд . Подивіться на Ейфелеву вежу в Парижі. Вона не несла і не несе жодної користі для парижан. До того ж більшість жителів міста зізнаються, що вона їх навіть дратує. Проте французи зробили з неї бренд. Вони заробляють гроші, продаючи її маленькі копії і товари з її зображенням.
Так чим наша вежа гірша? Чесно кажучи, форми в неї такі, що будь-яка парижанка позаздрить… І історія в неї цікава. Та й розташована вона в місті наречених, негоже їй пасти задніх.
А на останок, ось вам приклад того, як можна реанімувати вежу. Це також Шуховська водонапірна вежа, але розташована вона в Черкасах і була побудована трохи пізніше нашої миколаївської:

52 метри над рівнем моря

Усі звикли, що історія та досягнення Миколаєва завжди пов’язані лише з кораблебудуванням і морською справою. А, що ми знаємо про установи, які робили і продовжують робити свій внесок у розвиток науки? Мова йде про Миколаївську астрономічну обсерваторію.
Заснована у 1821 році адміралом Грейгом, морська обсерваторія мала слугувати російському флоту. У її повноваженнях було забезпечувати його точними картами морів, навчати майбутніх штурманів орієнтуватися у морі по зірках. Проте вже від самого її відкриття, паралельно з морськими вченнями, там велись і такі наукові роботи, як складання зіркових карт та каталогів, визначення координат комет, планет тощо.

Проектуванням будівлі Миколаївської астрономічної обсерваторії, за дорученням Олександра Грейга, займався головний архітектор Чорноморського адміралтейства Федір Вунш. Споруда розташована у центрі міста у найвищій його точці на висоті 52 метри над рівнем моря. Приміщення обсерваторії орієнтовано чітко в напрямках сторін світу, а головний фасад направлений на північ. Конфігурація її надземної частини має вигляд усіченої піраміди.
Від самого початку і до сьогодення обсерваторією керували кращі астрономи і професіонали своєї справи. Починаючи з Карла Кнорре, який був першим директором обсерваторії (1821-1871 р.р.). Він народився у Дерпті (нині місто Тарту, Естонія) у родині астронома. Під час навчання на богословському факультеті в Дерптському університеті Кнорре познайомився з професором математики і астрономії цього ж закладу В. Я. Струве. І саме завдяки його рекомендаціям молодий студент отримав посаду директора Миколаївської морської обсерваторії.

До 1911 року МАО належала Морському міністерству. А з 1912 і до 1991 вона слугувала південним відділенням Пулковської обсерваторії. Тоді до її обов’язків входило розповсюдження системи Пулковських абсолютних зіркових каталогів на простори південного неба, а також регулярні спостереження за Сонцем і тілами Сонячної системи. За часів незалежності обсерваторія стає науково-дослідним інститутом «Миколаївська астрономічна обсерваторія». У 2007 році весь комплекс обсерваторії увійшов до Попереднього списку об’єктів Всесвітньої спадщини ЮНЕСКО від України.

Миколаївська обсерваторія має також власний музей, в якому нині зберігається більше 150 експонатів. У Круглій залі головної будівлі можна знайти колекцію унікальних високоточних механічних годинників, що були виготовлені в 18-20 століттях відомими англійськими, голландськими, німецькими та вітчизняними майстрами. Також там знаходяться астрономічний будильник, хронометри, циферблат Фаворже та ще багато інших приладів, що використовувались в роботі обсерваторії. А у двох павільйонах розташовані вертикальне та меридіанне кола Репсольда.
 «Що у вашому місті можна подивитись, що є цікавого?» Відповідь на це просте питання приводить багатьох миколаївців у ступор. А чи замислювались ви, що ми знаємо про історію власного міста? Миколаївська астрономічна обсерваторія – унікальне історичне та наукове надбання України, яке мусить бути на слуху в кожного містянина.
Юлія Зоря